Birch as an imperial brand
or
How russia culturally appropriates a shared landscape
I work with found, anonymous embroideries. Often these are pattern-based pieces, like an archive of “innocent” decor. By adding contemporary text, I am not illustrating a thesis or a fixed position, but trying to shift the focus. I show how appropriation works through what seems neutral and “outside politics.” The text interrupts the idyll and makes visible a monopoly over images and the right to symbols.
In this work, the birch is not a landscape motif. It is a marker of how the russian empire appropriates even shared nature, turning it into proof of its own cultural primacy.
Birch grows across the entire northern belt: in Ukraine, Belarus, the Baltic states, Poland, Finland, Scandinavia, and many regions of Europe and Asia. It is part of climate and geography. Yet in the russian cultural narrative, the birch has long been fixed as “theirs,” like a natural proof of a “special” russian identity.
Of course, I am not interested in the tree itself, but in the mechanism that allows an empire to privatize the neutral and the shared, and turn it into a marker of its own culture.
Appropriation rarely looks like an act of violence. It works quietly, through repetition, habit, and mass recognizability. First, the birch is reproduced again and again in culture as an “eternal” motif in literature, painting, school curricula, souvenir aesthetics, and cinema. Then mythology is layered onto it: the birch becomes not a tree, but “soul,” “tenderness,” “melancholy,” even a therapist or a friend, a moral image that appears apolitical.
Then the key shift happens. Once the birch is “scanned” as russian, all other cultures within the same landscape are automatically pushed to the periphery. Their presence in this shared natural zone stops being perceived as autonomous. The images of other cultures become a variation of the “vЄlikoykoy” culture of the “center.” This is imperial logic: not to create a symbol, but to appoint the shared as your own and force others to explain why it is also theirs.
In peacetime, the birch can be just a beautiful motif. And maybe it was. In wartime, “innocence” works as a technology of cover. When an aggressor state exports images of “nature,” “tradition,” and “apolitical culture,” it is often not about love for nature or a native landscape, but about normalizing itself in the eyes of the outside world.
The birch is a convenient export symbol. It does not trigger resistance and is quickly legible. That is why it is effective in environments that love the formula “culture is outside politics.” The image of a tree masks what stands behind it: a history of colonial hierarchy, violence, displacement, war. In other words, the “pretty picture” sheds responsibility.
Cultural appropriation always has a reverse side: the invisibility of others. When the birch becomes “russian,” Ukrainian, Belarusian, Baltic, and Finnish contexts that carry the same motif begin to be treated as secondary and uninteresting. A shared landscape stops being a space of many “stories” and turns into a stage set for a single voice. This is not an argument about a tree. It is an argument about the right to imagination, fantasy, cultural pleasure, and about who gets to speak on behalf of “tradition.” About who is considered special, and who is considered second-rate.
One goal of de-imperialization is to return polyphony to symbols. Not to create a new monopoly, but to neutralize the old one. To bring the birch back into the field of reality: it is a tree of many landscapes, many memories, many artistic languages and cultures. Breaking this automatic association matters also because imperial symbols often operate as “soft power” for hard actions. When the aggressor is recognized through beauty, myth, nostalgia, war becomes easier to ignore or blur into a “complex conflict.”
So why does the so-called West often fail to see the problem? One reason appropriation works so well is a western reflex to separate culture from politics. When you see a birch, it is easy to say: “it’s just aesthetics, form, nature.” But that is exactly the trap. Imperial symbols are always presented as apolitical, because apoliticalness is a shield against criticism.
Another factor is the habit of thinking that “great cultures” are universal. Empire is convenient: it offers a simple category that can be used in museums, books, and media. Smaller, more complex, more specific histories require effort and rethinking.
And in general, the “greatness” of russian culture has long been shown to be a centuries-inflated bubble, because it was created largely not by russians, but by Germans, Jews, French, Italians, Ukrainians, and other peoples it conquered.
The imperial brand wins not because it is true, but because it is simple and endlessly repeatable.
Берізка як імперський бренд
або
Про культурне привласнення росією спільного ландшафту
Я працюю зі знайденими вишивками без авторства, часто це вишивки за схемами, як з архівом “невинної” декоративності. Додаючи актуальний текст, я не ілюструю якусь тезу чи позицію, а намагаюсь зсунути фокус. Показую, як саме працює привласнення через те, що здається нейтральним і “поза політикою”. Текст втручається в ідилію й робить видимим монополізацію образів і права на символи.
У цій роботі берізка не пейзажний мотив, а маркер того, як російська імперія привласнює навіть спільну природу, перетворюючи її на доказ власної культурної першості.
Берізка росте по всьому північному поясу: в Україні, Білорусі, країнах Балтії, Польщі, Фінляндії, Скандинавії, у багатьох регіонах Європи й Азії. Це частина клімату й географії. Проте, в російському культурному наративі берізка давно закріплена як “своя”. Наче природний доказ “особливої” російської ідентичності.
Звісно, мене цікавить не саме дерево, а механізм, який дозволяє імперії приватизувати нейтральне/спільне та перетворити його на маркер власної культури.
Звісно, привласнення рідко виглядає як акт насильства. Воно працює доволі непомітно: через повтори, звички і масову впізнаваність. Спершу берізку багаторазово продукують у культурі, як “вічний” мотив у літературі, живописі, шкільних програмах, сувенірній естетиці та кінематографі. Потім на неї накладають міфологію: берізка стає не деревом, а “душею”, “ніжністю”, “сумом”, навіть психологом чи другом, тобто моральним образом, який здається аполітичним.
Далі відбувається головний зсув: коли берізка вже “сканується”, як російська, і всі інші культури з тим самим ландшафтом автоматично відсуваються на периферію. Їхня присутність у спільному природному поясі перестає сприйматися, як автономна. Тож, образи інших культур перетворюються на варіацію “вЄлікойкой” культури «центру». Це і є імперська логіка: не створити символ, а призначити спільне своїм і змусити інших пояснювати, чому це також їхнє.
У мирний час берізка може бути просто красивим мотивом. І, можливо, була…. В умовах війни “невинність” працює як технологія прикриття. Коли держава-агресор експортує образи “природи”, “традиції” і “позаполітичної культури” це часто не про любов до природи, рідного пейзажу, а про нормалізацію себе в очах зовнішнього світу.
Берізка - це зручний експортний символ: він не викликає спротиву і швидко зчитується. Саме тому він ефективний у середовищах, де люблять формулу “культура поза політикою”. Образ дерева маскує те, що стоїть за ним: історію колоніальної ієрархії, насильства, витіснення, війни. Тобто «картинка» втрачає відповідальність.
Культурне привласнення завжди має зворотний бік - це невидимість інших. Коли берізка стає “російською”, українські, білоруські, балтійські, фінські контексти з тим самим мотивом починають сприйматися як вторинні, нецікаві. Спільний пейзаж перестає бути простором багатьох «історій» і перетворюється на декорацію для одного голосу. Це не суперечка про дерево. Це суперечка про право на уяву, фантазію, культурну насолоду, про те, хто говорить від імені “традиції”. Про те, хто особливий, а хто другорядний.
Одна з цілей деімперіалізації - це повернути символам багатоголосність. Не створювати нову монополію, а нейтралізувати стару. Повернути берізку в поле реальності: це дерево багатьох ландшафтів, багатьох пам’ятей, багатьох мистецьких мов, культур. Розрив цього автоматичного зв’язку важливий ще й тому, що імперські символи часто працюють як “м’яка сила” для жорстких дій. Коли агресор впізнається через красу, міф, ностальгію, війна легше ігнорується або розмивається до “складного конфлікту”.
Тож чому умовний Захід часто не бачить проблеми? Бо одна з причин такоЇ успішності привласнення - це західний природній рефлекс відділяти культуру від політики.
Коли бачиш берізку, легко сказати: “це ж просто естетика / форма / природи”. Але саме тут пастка: імперські символи завжди подаються як аполітичні, бо аполітичність - це форма захисту від критики.
Ще один чинник - це звичка мислити: “великі культури” є універсальними. Імперія зручна: вона дає просту категорію, яку можна використовувати у музеях, книжках, медіа. А дрібніші, складніші, конкретніші історії вимагають зусиль і переосмислення.
Та й загалом, стосовно «величі» російської культури вже давно доведено, що це роздута століттями бульбашка, бо створена вона переважно не росіянами, а німцями, євреями, французами, італійцями, українцями та іншими народами, які вона підкорила.
Імперський бренд перемагає не тому, що правдивий, а тому, що простий та багатоповторювальний .
